Шлях від Києва до Карпатських гір - майже тринадцять годин із нечисленними п’ятихвилинними зупинками.

«Край Черемоша й Прута» -  Буковина, оспівана донькою цієї землі Софією Ротару, -  зустріла мрякою. Чернівці проїхали десь о п’ятій, радіючи, що вже доїхали до місця. Шановні господарі - представники облдержадміністрації та облради, які нас зустріли, - обнадіюють: мовляв, «вже трішки залишилося». «Трішки» тривало ще шість годин. Щоправда, коли ти вже побачив гори, то забуваєш і про набряклі від довгого сидіння ноги, і про інші стомлені місця людського тіла. Мовчазна велич Карпат, вкритих стрункими смереками, варта того, щоб їх побачити, долаючи такий шлях.  Над верхівками куряться сиві хмари. Кажуть, що гори дихають, або димлять. Час від часу на шляху виринають каменисті скелі, а трохи нижче дороги несеться річка Путилка - найбільша притока Черемоша. Принаймні така мирна картинка малюється з вікна автобуса.

Поступово все те поринає у вечірній морок. Ми на території Путильського району, розташованого у найвищій частині Українських Карпат. До місця призначення - турбази, на яку рідко возять гостей (яка честь для журналістів!), ніяк не доїдемо. Дорога у горах у суцільній темряві (навіть об’їзна, не через перевал) - то справжній екстрим.  Кульмінація ж подорожі розпочинається, коли у містечку Путила з комфортабельного «Ікаруса» нас  пересаджують в «убитий» ПАЗик. Всі розуміють, що неспроста. Це «неспроста» відчуває кожна клітина і так закляклого за день сидіння тіла. ПАЗик перевалюється, немов сита качка, час від часу фари вихоплюють не просто каміння, а каменюки, через які ніби переповзає наш транспорт. Бо плигати, як гірська коза, авто не може. Отже, на подолання останніх вісімнадцять кілометрів до урочища Лустун йде година.

Місцеві розповідають анекдот. Чоловік лізе у гори, аби побачити гуцулів. І щоразу йому відповідають: «Ні, гуцул ще вище, у горі!» Історія цих поселень - у XIII сторіччі. Ховаючись від татаро-монгольських завойовників, населення тікало в гірські райони - все вище і вище, звіриними стежками. Наступного дня ми теж мали підійматися вище - до перевалу Німчич. Але дощ і запізнення у дорозі унеможливили цей план.

Проте, маю надію, нас зустрічали в урочищі Лустун справжні гуцули. Із щирою гостинністю столу, невтомною грою та співами троїстих музиків - до п’ятої ранку. Витримали цей танцювальний марафон після 13-годинного переїзду не всі гості. А о сьомій музики заграли знов, скликаючи гостей «пити чай і каву», які виявилися потужним сніданком. І це після не менш потужної вечері. Кажуть, що тут зазвичай накривають понад двадцять страв. Певно, так і є. Найбільше вразили гриби  - по полумиску гаряченьких білих у сметані кожному. І їсти вже несила, і залишити шкода... Згодом із болем у серці згадуватиму ті недоїдені гриби. Бо наші не зрівняються з карпатськими.  Гриби тут всюди. У сезон місцеві жителі сім’ями - від мала до велика - тиняються по лісах. То їхній бізнес. Гриби купують французька й італійська фірми.

Сама турбаза належить лісництву і являє собою дерев’яні будиночки з дерев’яними ж гуцульськими ліжками. Зручності - далеченько у дворі, треба перейти по місточку через потічок Лустун. Про гарячу воду можна лише помріяти. Одним словом, - дикі гори. Зате ні кроку без милування природою. А дивитися, повірте, є на що. Це безмежне поєднання зелені і блакиті - густа трава, смереки, озерце з місточком. А ще кажуть навіть карпатські олені та косулі сюди заходять.

Господар цього куточку у горах - заслужений лісівник України Михайло Петрик.

Громадський транспорт у ці краї не ходить. Бо дороги як такої нема. Наші водії, рухаючись як пасажири у автобусі лісництва, потім скажуть, як моторошно було, коли колесо зависало над річкою Путилкою. Колись до цих місць можна було дістатися більш короткою дорогою через перевал Німчич, але в 1968 році трапилася трагедія - автобус з петербурзькими школярами зірвався у прірву. З того часу перевал закрили і збудували об’їзну дорогу до Путили. Далі  - практично неїжджені шляхи.

А люди тут живуть, незважаючи на бездоріжжя (дерев’яні хатки за турбазою роздивилася вже вранці). Куди вони ходять по хліб? «А навіщо їм хліб? Їм потрібні гори!» - відповідають мені. Отже, гуцули варять густу мамалигу (кукурудзяна каша) і холодною ріжуть її на шматки - замість хліба (підтверджую, їжа цілком пристойна). Печуть і хліб, але рідко. Кажуть, що мамалига надає довголіття. Але найперше цьому сприяє чисте гірське повітря. В Чернівецькій області ним по-справжньому пишаються. І є чим. Перебуваючи тут, я жодного разу не згадала про свій антиалергійний препарат...

Тиждень до нашого візиту у горах йшли дощі. Рівень води в річках піднявся на три метри. Спускаючись від Путили, ми бачили наслідки стихії. Нанесене на шляхи каміння, завалені річки, які розчищали працівники дорожніх служб. На Путильщині було знесено 61 місток. Зокрема, аби наша делегація могла проїхати, місток терміново спорудили.

Місцеві газети 25 серпня розповідали про наслідки стихії. Збитки, нанесені області, сягнули майже 27 млн. гривень. «До затоплених хат добиралися човнами й по шию у воді», - такий заголовок газети «Молодий Буковинець». «Одні рятували майно, а інші - ловили рибу», - повідомляє це ж видання.

Поблизу містечка Вашківці у Вижницькому районі  височить Аннина гора. Тут розташований жіночий монастир.

З горою пов’язана легенда про часи турецької навали. У Вашківцях жила побожна дівчина Анна. Турок нібито поклав на неї око (за іншими оповідками - завойовники хотіли познущатися з дівчини). Анна тікала на найвищу гору. Турок наздоганяв...

Анна просила Бога, щоб не віддавав її на поталу невірним. Тоді гора розступилася і прийняла Анну в себе. Але турок встиг схопити дівчину за косу - вона лишилася на поверхні й стала травою. Кажуть, що трава, яку тут називають Аннина коса - цілюща і рекомендують нею лікуватися: заварювати, як чай, коли болять руки, ноги, голова. Ще на Анниній горі є цілюще джерело і «Господь дарував шампіньйони», - каже черниця.

В монастирі з благоговінням розповідають про свою давню чудотворну ікону Господа Вседержителя. Свого часу з Богоявленського собору Москви вона була вивезена в Німеччину. Потім її купив для себе «раб Божий» з Чернівецької області, розповідають у монастирі. Та несподівано в нього сяйнула думка: ікону треба віднести на Аннину гору! З тих пір вона - у монастирській церкві. А черниці розповідають про випадки чудового зцілення - від раку, церебрального паралічу, астми. Ба навіть студенти успішно здають екзамени, сходивши на Аннину гору...

Що стосується істинно віруючих, то вони на храмове свято святих мучеників Маккавеїв повзуть до храму навколішки - з того місця, де, за легендою, перепочивала Анна, тікаючи від турка.

Буковина оповита легендами. Соколиний камінь,  Камінь-Жаба... За цими назвами - цікаві гірські казки.

Ось що розповідають про скелю Кам’яна Багачка. «...Володіла колись усіма багатствами цього краю жорстока поміщиця-скнара. Одного разу попросила в неї голодна вдова шматок хліба. Люта багачка жбурнула їй...каменюку. «А бодай би ти сама скам’яніла!” - гнівно кинула їй вдовиця. І сталося диво: на очах у людей багачка вмить перетворилася на камінь і застигла біля дороги на березі річки Путилки».

Що стосується скелі Трьох чекістів, то це - не легенда, а реальний випадок. Чекісти полювали на вояків ОУН-УПА, розстрілювали їх. Місцеві ж мешканці покарали трьох чекістів за жорстокість. Тепер про це нагадує скеля.

Нас, вихідців із асфальтобетонних кварталів совка, Львів  просто приголомшує.

Будинки XVII-XVIII століття...Не один, не два — сотні.

Кам’янка. Храми. Православні, католицькі... Греко-, римо-, вірменські, єврейські...

Старенький трамвай, що, подзенькуючи, швидко дереться вузенькою вуличкою вгору. Неймовірна чистота. І вазончики з квітами на кожному ліхтарі в центрі міста...

Тут, у цьому місті, тебе не полишає відчуття свободи. Скрізь.

На вулиці, де перехожі не витріщаються на тебе, оцінюючи вартість одягу чи прикрас, а просто прогулюються, насолоджуючись красою довкола.

У маленькій кав’ярні, де пропонувати відвідувачам розчинний «еспрессо» вважають нижче власної гідності. А кожне горнятко запашної кави здається особливим.

А на чарівному квітковому ринку продаються такі милі букетики, здатні подарувати близькій людині просто хороший настрій.

Величний Домініканський собор побудовано в середині ХVIII століття. Кілька десятиліть тому тут був музей атеїзму. І органний зал. Зараз собору  повертають душу - тут ведеться служба Божа. Паралельно ж, кілька днів на тиждень, лунають концерти середньовічної музики в супроводі органу.

Ченці-домініканці, за легендою, прибули до Львова ще за часів князя Лева, який, запрошуючи їх, хотів догодити своїй дружині-католичці, угорській принцесі Констанції. Спочатку спорудили готичний домініканський костел, потім на його місці орден постав  храмовий ансамбль в стилі бароко з величавим написом: «Soli Deo honor et gloria» - «Тільки Богу честь та слава».

На початку 1853 року львівську аптеку «Під золотою зіркою» відвідав німецький купець Шрейнер з десятком діжок «нової мікстури» з Італії, що застосовувалась у косметичній галузі.

Два львівських провізори Іван Зег та Ігнацій Лукасевич вирішили з сировини, що видобувалася неподалік із свердловин, винайти оте італійське «біле шкляне масло».

Після тисячі експериментів їм вдалося розробити методику дистиляції. Рідину, яку вони добули, ми знаємо, як... нафту.

Вже в кінці 1853 року їм видали патент, в якому було сказано, що «вчені Зег і Лукасевич винайшли нафту шляхом хімічного очищення. Нафта придатна для технічних цілей». А наступного  року Зег відкрив у Львові перше невелике нафтопереробне підприємство. Але нафту ніхто не купував, тому що її не було де застосувати. Тоді Лукасевич починає нові досліди з нафтою - і знаходить їй нове застосування, як горючому для освітлення, замість слабких масляних ламп. Перші досліди приводили до потужних спалахів у лабораторії - але з допомогою бляхара Адама Братківського дослідник конструює безпечну, дешеву нафтову лампу, яка до того ж не задимлювала при роботі. Перша в світі нафтова лампа освітила вітрину аптеки «Під золотою зіркою» у березні! А          31 липня того ж року хірург львівського шпиталю Заорський вперше виконав невідкладну нічну операцію завдяки нафтовим лампам, які, як ніколи раніше, ясно світили під час операції. Так почалась ера горючого з   нафти!

Нині цей склад працює і як аптека, і як музей. За додаткові кілька гривень вас проведуть у підвал, де в таємничій темноті ви потрапите у реконструйовану лабораторію алхіміка. 

Птахокомплекс матиме цех із забою та переробки птиці, цех з виготовлення продукції, автотракторне підприємство, котельню, інкубаторій, майданчик водозабору, майданчик очисних споруд, 20 ферм з утримання бройлерів та 12 ферм з утримання батьківського поголів’я птиці. Комплекс розрахований на виробництво 150 тисяч тонн м’яса на рік, тоді як наразі вся Полтавщина (включаючи приватні господарства) виробляє лише 57,5 тис. тонн, з 1990 року виробництво м’яса зменшилося в чотири рази. Такі дані оприлюднив голова облдержадміністрації Степан Бульба під час прес-конференції 13 грудня. За його ж даними, птахівниця на подібній фермі у Київській області отримує до 3 тисяч гривень заробітної плати.

Інвестором виступить київське підприємство «Агромарс», більше відоме споживачам за назвою торгової марки «Гаврилівські курчата». Поки що воно не дало остаточної згоди фінансувати проект, але вже обстежені запропоновані варіанти земельних ділянок, укладено угоди та відпрацьовано документи по дозволу на спецводокористування.

Споруди птахокомплексу планується розмістити на територіях Решетилівського (основне виробництво), Великобагачанського, Кобеляцького та Козельщинського районів. Селищні ради згодні виділити землі із своїх запасів і вітають інвестора на своїх територіях, покладаючи великі надії на забезпечення людей роботою. Планується виділити під птахокомплекс, в основному, непродуктивні й непридатні для рослинництва землі, це підтвердили сільські голови Чорбівки (Кобеляцький район) та Сухорабівки (Решетилівський район).

Губернатор Степан Бульба - гарячий прихильник будівництва. Він не згоден з публікацією «Курям на сміх» в одній з обласних газет, де висловлені припущення, що птахокомплекс завдасть суттєвої шкоди екології. На прес-конференції в ОДА переконували:  всі необхідні природоохоронні заходи будуть виконані, як врахують і громадську думку мешканців тих сіл, де планується розташувати курячі ферми. А пташиний послід, який, за твердженням автора публікації, спричинить екологічне забруднення, можна буде, навпаки, використовувати на благо - удобрювати ним поля. При нинішньому ж занепаді тваринництва ці добрива - справжній дефіцит, тому аграрії витрачають великі кошти на мінеральні добрива.

Ще одна вигода, про яку говорив губернатор - для виробників зерна. Птахокомплекс потребуватиме 700 тис. тонн зерна на рік і конкуруватиме із зернотрейдерами, які нині дешево скуповують його у аграріїв.

«Птахокомплекс невигідний для тих, хто завозить в область м’ясо птиці і  за безцінь забирає зерно,» - резюмував Степан Бульба. Він підкреслив, що нині продукція птахівництва на Полтавщині дорожча, ніж в інших областях, але ситуація може змінитися, якщо матимемо в області птахоферми.

Журналісти запитували, чи не загальмує плани майбутнього птахівництва ситуація в Україні з курячим грипом. Заступник головного ветлікаря області підкреслив, що сучасні птахокомплекси - закритого типу, і на сьогодні не заборонено вивезення продукції навіть з таких фабрик у Криму.