У неділю, 2 жовтня, релігійна громада собору Святого Миколая Української православної церкви Київського патріархату - жінки, чоловіки та діти  пройшли хресною ходою до місця розташування колишнього кафедрального Успенського собору. Священики з хрестами та чоловіки з хоругвами прийшли на площу Перемоги, аби помолитися за відновлення найбільш визначного кременчуцького храму, зруйнованого у 1943 році.

Саме так,  молитвами, хрещенням та кропінням святою водою віруючі православної церкви виборюють місце для свого дому молитви.

«Якщо влада не хоче мати в цьому місці церкву, то нехай тут буде стояти хрест для покаяння»,- говорять віруючі.

Їхня думка тут на площі не викликає заперечень.

«Звісно, слід будувати церкву там, де вона була раніше. Саме на цьому місці»,- з віручючими погоджується Віталій Сергієнко, депутат Автозаводської райради, котрий ранкового недільного дня споглядає на незвичну «демонстрацію».

Віруючі ж моляться: храм - це богоугодна справа, і всі вони просять у Господа саме це місце.

«Ми готові відмовитися від огорожі та дзвіниці. Це не буде великий храм. Але ми повинні його відбудувати»,- говорить отець Володимир, настоятель Свято- Миколаївського храму, організатор хресної ходи. Чи вийде у служників Бога те, що вони задумали?

У Кременчуці релігія співіснуватиме з мирським життям та бізнесом. Тобто, спочатку буде бізнес, згодом мирське життя і десь на «задвірках» - церква.  Таким є висновок останнього сесійного рішення стосовно забудови периметру площі Перемоги, що у центрі міста.

Найближчим часом архітектори зроблять проект будівницта чотирнадцятиповерхівки, запланованої неподалік готелю «Кремінь», якраз на історичному місці, де колись стояв Успенський собор. Сам же майбутній собор проектувальники спробують перемістити поближче до Дніпра.

Отже, першим рішенням депутати міськради задовольнили вимоги відомої міської фірми «Житлоінвест». Зрозуміло, квартири у новому будинку в самому центрі міста будуть привабливими і недешевими.

З іншого боку, народні обранці повинні зважити і релігійну громаду. Її представники  вже досить давно заявили про своє бажання відбувати головний кафедральний собор. Та, швидше за все, православним цього разу не пощастить.

Між іншим, це не перша  сварка  щодо призначення головної  площі міста та її забудови. Понад сто років тому міська релігійна громада так само сперечалася з будівниками майбутнього державного банку. Але тоді фінансисти, прізвища яких так і залишаться невідомими широкому загалу, перемогли. Настоятелі Свято-Успенського собору робили все, аби поряд з церквою не було банку. Але банківська установа таки з’явилась. І, як бачимо, пережила собор.

«Ми підтримуємо церкву й обов’язково звернемося до суду, аби скасувати рішення щодо забудови периметру площі», - говорить Валентин Овдієнко, депутат міськради, один із противників будівництва багатоповерхівки на площі Перемоги. Він вважає:  слід дослухатися до аргументів православних і поруч з готелем «Кремінь» відновити собор.

Сам отець Володимир стверджує, що знищений у 1943 році кафедральний собор внесено до програми Кабінету Міністрів України як такий, що потребує відтворення... Ці слова жоден з його  опонентів не спростував.

Відомі й твердження представників «Житлоінвесту» щодо спірного місця. Не так давно майбутні власники підготували спеціальний проект та показали його громадськості. Тоді, за паперами, завершувати площу Перемоги мало дві чотирнадцятиповерхівки. Одна з них і стоятиме на місці колишнього собору. Натомість новий храм бізнесмени пропонують збудувати трохи далі, у Придніпровському парку. 

Це цікавий, але неоднозначний проект. Схоже, в разі його втілення міська площа суттєво зміниться. Кременчужани бачитимуть не парк та краєвид Дніпра, а висотні будинки. Саме вони кидатимуться в очі.

Врешті-решт той проект був виконаний непогано. Але містобудівна рада так і не зробила однозначних висновків. Бо ніхто не зміг сказати, як саме  будуть виглядати дві височенних коробки в обмеженому просторі площі.

До того ж, православні залишаються ображеними. «Нас хочуть відправити з очей подалі. Мабуть прагнуть, аби ми збудували собор на невеличкому острівці «Фантазія»,- стверджує отець Володимир, автор пропозиції відбудови Успенського собору.

Це ще один, і дуже ризикований бік майбутньої будівельної справи. Він міг би зацікавити телевізійників, котрі знімають фільми про загадкові і неприродні обставини смерті тих, хто посягає на церкви. Таку моторошну історію пам’ятає і Кременчук. 

На місці колишнього собору нині стоїть самотній металевий хрест, котрий свого часу освячували двічі.

Першого разу у 1993 році за ініціативи нині покійного депутата міської ради Леоніда Скульбеденка. Виготовлений на автозаводі металевий хрест мусив увічнити місце колишнього Успенського собору. Освячував хрест якраз отець Володимир за широкого зібрання віручих.

У тому ж році «жартівники» напідпитку прив’язали цей хрест до машини, висмикнули його з землі і волочили аж до Дніпра. Скандал тоді не запалав: протверезівши, винуватці самі дістали пам’ятку з річки й поставили її на місце. Тоді ж хрест освятили вдруге... Однак, «жарт» не минув без наслідків. 

Усі, хто був причетний до акту вандалізму невдовзі загинули. Авто з цими кременчужанами на величезній швидкості врізалося в очищувач снігу. Що буде нині? Хто відважиться витягнути з землі хрест цього разу, аби будувати чотирнадцятиповерхівку?

«Я все розумію. Гроші та таке інше. Нехай будують. Але що вони робитимуть з цим хрестом?», - запитує отець Володимир. Та навряд чи найдеться людина в нашому місті, котра може відповісти на це запитання.

І це ще не все: класним керівником того класу була Варвара Тимофіївна Ющенко, мама нинішнього президента України, а англійську викладав його батько, Андрій Андрі-йович.    

По ці сенсаційні подробиці ми дізналися, звісно ж, зі спілкування зі скромним, але щирим чоловіком, який тепер сам навчає дітей світлому і прекрасному.

А між тим у листопаді минулого року він навіть подумував, що доведеться виїхати з міста. І все тому, що публічно зустрівся зі своїм однокласником на кременчуцькій площі Перемоги, тодішнім кандидатом у президенти Віктором Ющенком...  

- Коли Віктор став президентом, я з ним не бачився. Та й не ставив собі такої мети. У нього ж зараз багато справ.

А останній раз бачились у Кременчуці, коли він приїжджав на зустріч з виборцями ще кандидатом...

Як тільки ми з дружиною дізнались, що він приїде, і буде зустріч на площі, звичайно, побігли. А як же - однокласник. Обнялися... Але таким, як він приїхав до нас, я його ще не бачив - оте спотворене обличчя... суцільний жаль.  Тим більше, що я його зустрічав майже напередодні. Коли третього липня його проводжала вся Хорунжівка і мати благословляла на президентство. Тоді все ще було гаразд.

Як тільки Віктор на площі назвав моє прізвище, через три дні почалось... Та я не хочу про це говорити...

- Та ні, дзвінки учителям моїм, поради... І найцікавіше, що це йшло не від влади, як я  дізнався. Ні М.Глухов, ні А.Коваленко до цього не мали жодного відношення. Але  доброзичливці знаходились... Та то вже в все минулому, ми це пережили.  

- Коли ми познайомилися? Навіть не пам’ятаю. З дитинства разом. Вулиці були наші поряд. Їх розділяв хіба що ставок, у якому купалися хлопці з усього села. Наші батьки також прожили у цьому селі все життя...

Десять років ми з ним сиділи разом на першій парті. Його мама Варвара Тимофіївна викладала у нас математику і була класним керівником.

- Тоді питання так не стояло - вчительський син чи не вчительський. Ми всі були слухняні... Він ніколи не був відмінником, тільки хорошистом. Але, знаєте, це була душа класу. Я не пам’ятаю, щоб його обирали командиром класу чи комсоргом... Але його дуже любили.

- Віктор був хорошим футболістом. У школі у нього навіть було прізвисько - Стрибок. Він був найвищий у класі. Мав хороші спортивні дані. Коли хлопці грали з командами з сусідніх сіл, його обов’язково запрошували. Як одного з найкращих спортсменів школи. У волейбол також грав.

- Це я любив математику, а Віктор - ні. Варвара Тимофіївна була моя улюблена вчителька! Ющенко ж більше тягнувся до історії. Причому, любив не просто слухати розповідь учителя, а вести дискусії на уроці. А я, відверто кажучи, тієї історії не любив зовсім. То я було прошу його: ти запитай що-небудь у вчителя, щоб хоч півуроку пройшло... А там уже буде новий матеріал. Тоді вже буде легше.

- Було й таке, не стану приховувати...

- Після школи Ющенко поїхав у Тернопільський інститут народного господарства. Іноді мені доводиться чути, що його, аби принизити, називають «сільський бухгалтер». Але хто пам’ятає ті часи (1971 рік), той знає:  це був один із  найпрестижніших вузів. Найважче було поступити саме в інститут народного господарства. Бо в Україні їх було всього два: один - у Києві, другий - у Тернополі.

Звичайно, вступати з сільської школи до Києва Віктор не ризикнув. Тому поїхав до Тернополя і, незважаючи на величезний конкурс, вступив з першого разу. Це було майже неможливо! Профілюючий предмет там був історія. І це йому, мабуть, допомогло.

- Андрій Андрійович викладав у нас англійську. Так що ми ще тоді знали, що він багато разів був у полоні, в Освенцимі, тікав звідти. Він нам казав про це ще в п’ятому-шостому класі. Взагалі, скажу вам, те, що він казав, на нас справляло величезне враження. Уявіть собі війна, полон. Причому він так розповідав...  Потім, видно, заходив у той час, замовкав, плакав. А ми тоді теж такі тонкосльозі були. І собі сидимо й рюмсаємо...

Найбільше мені запам’яталася його розповідь, як він ховався від американців. Тоді ж не знали, хто наступає - чи німці, чи американці... Так він викопав яму і в тій ямі накрився гумою. Пригадую, як ми спитали, чому гумою? А виявляється, гума відбивала у собак нюх  на людину. Скільки йому так довелося лежати - він сам не пам’ятав. Може, добу, а може й більше. І тільки коли почув англійську мову, тоді вийшов.    

Вважаю, ці розповіді Андрія Андрійовича дали нам дуже багато в плані виховання.

- Андрій Андрійович був дуже суворий учитель. Ми й нього на уроках сиділи тихо-тихо. Дуже не любив, коли ми прогулювали його уроки. Навіть з поважних причин. На мене «Менделєєвець!» кричав колись. Я ж був відмінником, і доводилось іноді брати участь у олімпіадах, які проводились під час уроків. А він сердився, що його предмет ігнорують.

- Так, якось у десятому класі вирішили піти до лісу, так би мовити на екскурсію, під час уроку хімії. Мені кажуть: підійди до хімічки відпроси нас, ти ж любиш її предмет. Я підійшов, умовив, мовляв, ми підемо в ліс, начебто вас не послухали. А ви, якщо раптом хтось запитає, скажіть, що усіх підбили Довбня і Ющенко... Вона не заперечувала. 

Ми пішли собі до лісу. І раптом за нами велосипедом приїжджає хлопець і каже, що Андрій Андрійович звелів повернутися, бо наступний же урок - англійська. Ми йдемо, а біля центрального входу зібрались усі вчителі. Це ж був караул - клас прогуляв урок. Нам тоді було дуже соромно.

- Та пробували... Зі мною Андрій Андрійович не посмів зробити того, що зі своїм сином. А його, як побачив, що курить - примусив їсти цигарки... Не пам’ятаю, в якому це класі  було - може, у восьмому. З того часу ні я, ні Віктор не палимо. 

- Це було десь у сьомому класі. Поряд з Хорунжівкою, за 5 кілометрів є село Кулішівка. Там ще в кінці ХIХ століття було встановлено пам’ятний знак на честь того, що в 1839 році професор Харківського університету знайшов залишки мамонта. Пам’ятник у вигляді чавунної плити, на якому написано, що саме на цьому місті проходив кордон між тодішніми державами - Росією і Польщею.

Так ось наш історик Сергій Сергійович (на фото) повів нас на екскурсію до цього пам’ятника. Віктор тоді поставив йому запитання, яке нас усіх  дуже здивувало: «Кордон проходив між Росією і Польщею. А Україна ж де?» Ніхто з нас раніше про це не думав... Цей випадок запам’ятався на багато років. І уже згодом наш земляк, виходець із сусіднього села, Дмитро Білоус навіть склав вірш на цю тему.

- Так. Ми вчилися в одному класі. Вона й мені подобалась, і Віктору. Але так трапилось, що обрала мене.

- Любили ходити у клуб на танці. Це дійсно ми полюбляли. Але Варварі Тимофіївні це дуже не подобалось. Вона вважала, що нам, учням, там робити нічого. І того, хто ходив у клуб, на другий день вона, було, обов’язково «пропісочить»...  

- Зустрічався, хоч і не часто. Він така порядна людина - не забуває однокласників. Видно навіть по ньому, що він хоче щось зробити приємне... І для села багато зробив, коли навіть ще й не був президентом.

Це якась містика, та в житті «ВК» існує три дати, що починаються з цифри 27.

27 червня 1990 року на сесії Кременчуцької міської ради, обраної дійсно всенародним голосуванням, вперше прозвучала ідея - створити власну газету ради.

Чому? Та тому, що існуюча на той час «Кременчуцька Зоря» (єдина газета в місті!) була органом всевладної і на той час досить потужної  політичної структури - КПРС. І, звичайно, представники демократичних сил, що боролись із комуністичним диктатом, не мали змогу донести свої думки до кременчужан. Отримавши кредит довіри від виборців, депутати демократичного блоку жадали, щоб їхня робота була прозорою і зрозумілою кожному мешканцю міста.

Незважаючи на те, що не весь депутатський корпус налаштований був створювати власний друкований орган, все ж сесія доручає міськвиконкому провести підготовчу роботу та  провести  конкурс  на посаду головного редактора (теж новація того часу, раніше всі кадри призначались виключно у міськкомі КПРС).    

27 серпня - наступна сесія вже створює «ВК» і з двох кандидатур журналістів затверджує головним редактором Людмилу Обревко.

І нарешті 27 жовтня з’являється на світ перший номер газети. Звичайно ж, для будь-якого періодичного видання саме ця дата і є справжнім Днем народження. Адже журналісти працюють у першу (і другу, і третю) чергу саме для вас, дорогі читачі! 

Дебати на тему: створювати чи не створювати газету ради розгорілися не на жарт. Проти були переважно депутати групи «Єдність», які симпатизували компартії.

Ідею демократичного видання підтримав Депутатський клуб, який тоді очолювали Олександр Урін, Анатолій Гаркуша та Валерій Губа.

Вони разом з Олександром Мерзляковим та Миколою Чеснєйшим переконували колег: потрібне демократичне, об’єктивне видання. А таким може бути лише газета рад.

З ентузіазмом створення нової газети сприйняла інтелігенція. Однозначно «за» нову газету висловилися тодішні депутати Володимир Маслов (на той час ректор    політехнічного інституту), Валентина Русакова, директор бібліотечної системи для дітей, та  Катерина Смислова (яка працювала тоді завучем ліцею №4).

Всерйоз обговорювалось і питання головного редактора. О.Мерзляков вважав: редактор має бути незалежним, особливо від цензури компартії, яка блокувала вихід багатьох цікавих матеріалів.

На сесію комісія, яку очолював  О.Урін, винесла дві кандидатури - Людмили Обревко, яка на той час мала великий стаж роботи в «Кременчуцькій Зорі» та Анатолія Гаркуші - юного талановитого випускника    Київського університету, що тоді тільки-но починав свою кар’єру в нашому місті.

Депутати зробили вибір на користь досвіду.

Як не прикольно це звучить зараз, але «ВК» дійсно міг називатися зовсім по-іншому. Тодішні депутати дуже відповідально підійшли до імені газети. Пропонувались різні варіанти. Навіть збирались голосувати окремо за цей пункт. 

Отже, газету ради пропонували назвати «Кремінь» (видання, яке нині виходить з цією назвою, стало спадкоємцем «Кременчуцької Зорі»), «Відродження» або «Кременчуцький вісник».

Врешті-решт пройшов варіант, ідею якого подав славетний хірург Михайло Парнета.

Варто також відзначити, що депутати досить ретельно підійшли до створення газети, допомагали хто чим міг. Так, папір для першого номера газети діставали через тодішнього народного депутата, журналіста, який згодом віддав життя за свою професію, Вадима Бойка.

«Різноманітна, об’єктивна, як чисте повітря потрібна» - гасло, з яким їздили кременчуцькі тролейбуси 15 років тому, напевне, пам’ятають кременчужани.

Усі епітети стосувались новоствореної газети Кременчуцької міської ради.

Так, тоді, у буремні часи оксамитової революції, коли розвалювалась супердержава СРСР і народжувалась Україна, Кременчук створив власну газету. Газету, яка покликана була говорити громаді правду.